ІСТОРІЯ СЕЛА ДУБЕЧНЕ

Село Дубечне розташоване в північно-західній частині Західного Полісся, на схід від р. Прип'ять, за 15 км від районного центру. На його західній частині розкинулися озера Луки, Домашнє, Міщане.

Перші жителі побудували свої оселі серед дубів - велетнів, звідки і походить назва села Дубечне. Останньою природною пам'яткою є дуб на околиці лісу, якому вже понад 700 років.

Через наше село проходить залізниця Ковель-Брест, яка була побудована в 1873 році і шосейна дорога Ковель –Любохини. З’язане село Дубечне шосейною дорогою з смт. Ратно.

Село розташоване дуже вигідно. Його оточують ліси, близько протікає річка Прип’ять, здавна знаходилися торгові шляхи.

Перше поселення на суміжній з територією сучасного села Дубечне землі була пов'язана саме з цим найдавнішим періодом розвитку Волині. Однак, в зв'язку з недостатньою доказовою базою археологи ще не сформували єдиного підходу до дати цього першого поселення. Так, доктор історичних наук, професор Михайло Кучинко, у монографії «Археологія Волині», позначив Дубечне на карті серед інших чисельних пам'яток палеоліту Волині. Більш пізню дату першого поселення знаходимо у праці археолога Григорія Охріменка. Він відносить його до неолітичної доби України. В цей, як і в попередні часи, люди для місця свого постійного проживання, як правило, обирали береги та широкі заплави річок, озер. Часто з оборонних міркувань для поселень визначалися берегові миси, оточені ярами. Так, на схилі лівого берега Прип'яті за 1,5-2 км на північний захід від сучасної станції Кримно було неолітичне поселення. У 1995 р. воно було відкрите й досліджене Г.В.Охріменком.

Перша писемна згадка про село відноситься до 1500 року.

Опис Ратнівського староства 1565 року доніс до нас багато цікавої інформації. Так, у Дубечному тоді зафіксовано шість дворищ, де проживало 23 селян. Тобто, у кожному дворищі мешкало четверо дорослих з сім'ями. зареєстровані назви дворищ: Куретковське, Сапрана, Масла, Маньчиковське, Літовичеве, Малинове та Гулевичеве. Всі поля тоді були у користуванні одноіменного дворища. Кожне дворище платило податок та оброк натурою. Весь пожиток з Дубечного обчислено в 60 золотих 17 грошів. Крім, податків, які накладались на селян, у люстрації описано млини і фільварки. У Дубечному млина тоді не було, найближчий розташувався у Кримному. Люди наймали його за 6 золотих. Був у Дубечному і фільварок.

У 1565 році тут нараховувалось 44 копи озимого жита, 10 кіп ярого, 31 копа вівса, 20 кіп проса, аж 173 копи татарки і скирди нав'язаного гороху. Розвивалося і тваринництво. На фільварку утримували 21 корову, 30 ялівок, бика. А ще овець, кіз, гусей та курей.

Можна стверджувати, що у тамтешніх краях набуло розвитку гончарне ремесло. Із 23 господарств половина трималась виробництвом глечиків, мисок, кринок та іншого глиняного посуду. За це гончарі платили по 2 золотих чиншу. Крім того вони повинні були їздити до Любліна, Красностава, Хелма, Любомиля, Грубешева, Городла та Ратна. До цих міст вони перевозили своїм транспортом якісь вантажі. Гончарі також мусили підвозити до ратнівського замку глину, ходити на полювання та ловити рибу неводом. Таке господарство мало Дубечне більше чотирьох століть тому.

Історичний документ Люстрація 1565 року засвідчує, що з навколишніх сіл утворились, фільварки один в Ратному, а другий в Дубечне. В Дубечні: жита кіп 404, яровиці 212 кіп, вівса 31 копа, гречки 173 копи, проса 20, гороху нав’язаного стогів два. З двох кіп жита намолочували півтори корці (центнери) зерна, урожай пшениці був такий же. Двадцять кіп проса давали десять корців зерна.

У спеціальному підрозділі «Сіножаті» люстрація 1565 року відзначає найкращі луки. Під Дубечном в урочищі «Лучно» роблять 33 стоги сіна, а в самому Дубечні стогів великих буває 5. Великі стоги продавали по 5 золотих, а малі стіжки по грошів 20.

Люстрація відмічає, що в селі Кримне і Дубечне були корчми. Дубечненська корчма давала доходу щорічно по 5 золотих. Корчма у той час була не тільки місцем розваг, а й готелем, - при головних дорогах чи на їх перехресті вона мала заїзд – кімнати для подорожніх. У наступні сторіччя корчма є вже в кожному селі. І горілка стає суспільним лихом.

У пам’яті жителів Дубечного лишився 1924 рік. Тоді через складні природні умови був великий неврожай. Виник голод, про який знали навіть в англійському парламенті. Значна частина господарства на селі була економічно слабкою. На три господарства припадало два вози і три плуги, жона були в кожному господарстві. Полотно і сукно тчуть у себе на верстатах. Роботяща селянка намагається одягнути свою сім’ю від сорочки до верхньої вовняної свитки своїм власним виробом, бо для купівлі в неї грошей немає. Жінки і чоловіки на ноги одягали ликові постоли.

Волинський воєвода у звіті за 1931 рік говорить, що волинський селянин часто не міг купити навіть найпотрібніші промислові товари. У газеті «Ілюстрований кур’єр цьодзенни» пишеться: «Селянська хата тут – це низька халупка. Часто від дев’яти до одинадцяти дітей живе в одному приміщенні. Під піччю тримають поросят і курей. Селянин разом із сім’єю спить на дошках, встановлених на спеціальних підмірках. Основна їжа селян - картопля, солоні огірки. Хліба немає. Про м’ясо давно забули. Цукор знають як щось недосяжне. Предметом розкоші в селі є гас і тютюн. Селяни користуються для освітлення розпаленою дерев’яною скіпкою”.

Сотню літ відсвяткував Свято-Покровський храм в Дубечному. Але роки не погіршили його краси та величі. Стояв тут у XVI столітті інший храм. На жаль, він пішов під воду, адже був там, де озеро Міщане, про що засвідчують археологічні нахідки. У 1762 році на кошти прихожан виросла нова дерев'яна церква з дзвіницею. У 1900 році Покровський храм було продано в село Поступель Ратнівського району. В цей же період для нової церкви освятили місце, поставили хрест. А через два роки коштом святого Синоду збудовано новий храм. Він відзначається  вишуканістю форм, неповторними пропорціями, оригінальністю і водночас простотою конструкційного вирішення в якому всі зовнішні форми відповідають внутрішньому простору, виявляють нестримний лет верхів угору.

Початок ХХ століття сколихнув Старовижівську землю не тільки бурхливим наступом першої світової війни, а й революцією 1917 року. Вже в березні дійшла звістка про знищення самодержавства. В газеті «Трудова Волинь» (видавалась спілкою кооператорів) від 15 листопада 1917 року говорилося про вирубування казенних лісів. «Селяни заявили, що тепер немає ніяких законів, все зараз народне, можна брати все що завгодно». Але влітку 1919 року польська армія окуповує Волинь. За Ризьким мирним договором Західна Україна ввійшла до складу Польщі. Село ввійшло до Кримненської гміни, Ковельського повіту. Вже 21 травня 1921 року волинський воєвода видав наказ про заборону української мови в навчальних закладах і установах.

Польський уряд всіляко заохочує на Волинь польських переселенців (так звані осадники). Серед них були ветерани польської армії і цивільні. Їм виділяли фінансові субсидії, найкращі землі. Так у нашому селі з’явився цегельний завод, млин, магазин, які належали полякам.

Становище селянина було важким. Польський уряд обкладав селянина різними податками. Кожен двір мусив безплатно відробляти визначену кількість днів так званого «шарварку»  на повітах дорогах. Місцевий збирач податків два рази на рік стягував платижі. Податки були високі-5-6 злотих, коли теля коштувало 4 злотих. Якщо платежі не були вчасно внесені, приходив екзекутор, обписував і негайно забирав найкраще і найцінніше майно.

Каралися селяни штрафами за вирощування тютюну, за самогоноваріння, неправильну їзду кіньми, за сміття на дорозі й біля хати. Ціни на продукції вирощену селянином були низькими. Якщо в центральній Польщі один кілограм свинини коштував 1,5 злотих, то на Західній Волині менше 10 грошей.

Для кращого ведення сільського господарства видавались селянські календарі, де були рекомендації як удобрювати поле, як сіяти, збирати. Заможні селяни об’єднувалися в спілки, видавали свої газети, в яких досить критично оцінювали становище селянства в радянській Україні.

В вересні 1939 року в наше село ввійшли частини Червоної армії. Починається радянизація. Проте створеня колгоспу в селі Дубечне почалося в 1947 році. До складу колгоспу ввійшло 8 господарств в кількості 18 чоловік. Люди які вступили в колгосп віддавали плуги, борони, худодбу. Більша частина населення ухилялась від колективного господарства. Тому вісім сімей було вивезено із села за опір колективізації. Вже в 1948 році почався масовий вступ селян в колгосп. Першими колгоспниками були: Костючик Онелія Миронівна, Литвинець Микола, Костючик Степан, Костючик Семен. Першим головою колгоспу був Довгаль Семен, бухгалтером – Костючик Павло, Бригадиром – Поприк Іван. Колгосп був бідний, приходилось  позичати зерно для посіву.

В 1949 році головою колгоспу став Ткачук Никифор. Все ж врожаї були низькими, тому що земля оброблялась погано, без техніки, вручну. Селяни здавали на поставку зерно, молоко, м’ясо. У 1955 році головою колгоспу став Мішук Антон Остапович з числа «сорокатисячників». За цього керівника врожаї стали високими, колгосп став передовим. Землю вже почали обробляти технікою, але вся техніка належала машинно-тракторній станції і лише у 1958 роців була передана у колгосп, а МТС було перейменовано на ремонтно-транспортну станцію. Виникла потреба у своїх тракторах.

Першими закінчили курси трактористів у Володимир-Волинській школі механізації Антонюк Панас, Усік Тетяна, Курилюк Іван. Селяни отримували за роботу в колгоспі продукти, грошей практично не було. Важким було становище селянина тоді, коли змушували його підписуватися на державну позику. З 1971 року були такі колгоспи: в селі Дубечне – колгосп ім. Леніна, в селі Мокре – колгосп ім. Жданова, в селі Лютка – ім. Молотова,в селі Залюття- ім. 1 Травня і в селі Рокита – колгосп Зоря. Всі колгоспи існували окремо. Тільки у 1971 році ці колгоспи об’єдналися і утворили один колгосп ім. Ілліча. У 1998 році на базі колгоспу ім. Ілліча  було утворено сільськогосподарський виробничий кооператив «Полісся».

Настав червень 1941 року. Нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Вже 24 червня і через село Дубечне пройшли німецькі війська. Розпочався період жорстокої окупації. За роки окупації з Дубечна було вивезено 292 чол. На каторжні роботи до Німеччини. Відправка жителів відбувалась трьома етапами.

І. Квітень 1942 року – 80 чоловік, молоді хлопці та дівчата віком від 16 до 18 років серез них: Рибачук Андрій, Сливка Петро і ін.

ІІ. Вересень 1942 року - 50 чоловік, серед них – Грищук Ганна, Антонюк Марія.

ІІІ. Найбільш страшний, бо вже вивозили сім”ї з дітьми. Серед них: сім”ї Бромуків, Курилюків, Якимуків, Костючиків, - 40 сімей.

Вивезені односельчани потрапили на примусові роботи в країни третього рейху. Їх використовували переважно на роботах фабрик і заводів в Нижній Саксонії. З Дубечно в цей тривалий час було вивезено 27 євреїв. Майже всі вони загинули в Кримненському гетто.

В 1944-45 рр. В селі Дубечно діяли загони ОУН, УПА. Вони вели боротьбу проти радянських активістів. Було вбито голову сільської ради Костючика Лукаша Івановича.

В числі перших воїнів-визволителів нашого села були солдати 70-ї армії Першого Білоруського фронту під командуванням Попова Василя Семеновича.

27 березня 1944 року дивізія вступила в бій з фашистами на дільниці фронту Видраниця-Замшани- Пісочне. 2 квітня вибили противника з невеликого плацдарму східніше річки Вижівка. На цій річці дивізія вела оборонні бої з ворогом з 12 квітня по 19 липня 1944 року. Наступом 19 липня 1944 року було визволено наше село. Великих боїв за Дубечне не було, але на міні підірвалась автомашина, де їхав начальник штабу дивізії Марченко Євстахій Іванович. Переходячи через залізницю на південь від станції Кримно підірвалися на мінах бійці 77 гвардійського артилерійського полку. Зразу загинуло 13 чоловік, були поранені, яких відвезли в госпіталь с. Кримно. Учням школи вдалося відшукати імена загиблих. Це Кузнецов Дмитро Іванович, Туманов Микола Іванович, Гуменний Михайло Йосипович, і ін.

В 1944 році були мобілізовані до армії практично всі військово зобов”язані чоловіки. З фронту не повернулося 120 чоловік.

Серед тих хто повернувся пройшовши через криваве горнило війни: Мазур Василь, Костючик Іван, Сливка Павло, і ін.

Завжди навколо Дубечна було багато лісів. Давній ліс був раєм для бджіл. Кожне дворище мало свою пасіку в лісі. Ще в ХУІІ ст. відмічено що господар мав пасіку до 100 вуликів. Люстрація 1565 року інформує про те, оскільки меду набрано під Дубечном, - 4 Бортей є тут чимало. Ліси переважно листяні. За влади панської Польщі в селі було організоване лісництво, в якому працювали поляки. А жителів села використовували при виконанні різних робіт, при посадці лісу за цілий день платили один злотий. Польський лісничий жив заможно на околиці села, - мав сівалки, молотарки, багато коней, хорошу пасіку. Простим селянам дарами лісу можна було користуватися тільки тоді коли купиш квит – він коштував один злотий. Це було дуже дорого і тому польські об’їздчики били нагайками людей.

В 1944 році було організовано Дубечненське лісництво, в яке входили всі навколишні села. Першим лісничим був Дмитрук Адам Лазарович. Під час війни ліс був спустошений, було багато вибухонебезпечних предметів. Трудність викликала в тому,що працювати доводилося в умовах коли в лісах діяли загони бандерівців, які боролися з усіма хто працював на радянську владу.

Сьогодні лісництво одне з кращих в районі. Великі доходи дає лісництву виготовлення продукції на експорт. На території лісництва є багато заповідників. Природними пам’ятниками є дуб, якому більше 700 років і сосна звичайна. Біля контори лісництва створений дендропарк, в якому нараховується більш ніж 100 видів рідкісних рослин.

За даними «Ведомості о церкві» в 1886 ролці була відкрита церковно-приходська школа де навчалось 38 учнів. В 90 роках була відкрита друга школа – однокласне народне училище. В церковно-приходській школі термін навачння І рік. З часу відкриття школи був тільки один вчитель Бачевський. Обов’язковим предметом був Закон Божий, в розкладі уроків він стояв у середу і п’ятницю.

Однокласне народне училище відображало інтереси жителів села. Навчання проводиллось сезонно – з грудня по березень. Навачлось 35 учнів, переважно діти заможних селян. Учні здавали екзамени, але тільки ті хто навчався на «4» і «5». За навчальним планом були такі предмети: Закон Божий, російська і слов’янська мови, граматика, арифметика, церковні співи. Було три екзамени: з арифметики, російської та слов’янської мови. Після цього одержував свідоцтво, затверджене інспектором школи, вчителем і священником. В 1913 році всі школи були об’єднані в сільське народне училище. В 1918 році  школа була спалена австрійцями.

При польській владі навчання було на польській мові і організовувалось в будинках селян. За навчанням слідкувала влада. Коли учень не відвідував школи то справа передавалась у поліцію і батьки були змушені платити штраф 10 злотих. В 1934 році була побудована нова шола в якій було 6 класів.

При радянській владі школа продовжувала працювати, але навачння велось на українській мові і виключений був Закон Божий. На початку 1944 року приміщення школи було спалене. З вересня 1944 року навчання дітей було організоване в хаті священника. Завідуючою школи була Орлова Євдокія Мусіївна. При школі діяв вечірній клас по ліквідації неграмотності населення. З 1963 по 1983 рік директором школи була Грибовська Ірина Миколаївна. З вересня 1971 року школа стала середньою. З 1961 року проводилася постійна добудова класних кімнат господарським способом. З 1983 року по 2007р директором школи працювала Хомич Людмила Трохимівна, яка нагороджена орденом «Знак Пошани», вчитель –методист.

Завдяки великим зусиллям Хомич Л.Т., педагогічного колективу в 1988 році була побудована і відкрита нова школа. З 2007 р директор школи – Андріюк Неля Петрівна.

Випускниками школи стало більше трьох тисяч учнів. Вони обрали різні професії. Багато випускників школи служили в Афганістані, один із них -  Юхимук Микола – загинув. Гордістю школи став Максимук Петро Петрович, кандидат історичних наук, що написав книгу «Нескорена Україна».